ВО "Свобода"

ENG

26 серпня 2014
Роман Дудик: Люди позалишали в рідних селах поля, хати і частинку свого серця
Роман Дудик: Люди позалишали в рідних селах поля, хати і частинку свого серця

До 70-х роковин примусових переселень українців з етнічних земель в часи імперської політики Польщі щодо українців під час Другої світової війни та після її закінчення пропонуємо спогади про Лемківщину нащадків Романа Дудика, 1932 р. н., із с. Янківці Ліськівського району (сучасна Польща), депортованого під час операції "Вісла" в Чортківський район Тернопільської області.

Я надзвичайно люблю лемківські пісні. Як почую, аж серце щемить, напевно, поклик крові… Кожна із них дихає такою чуттєвістю, щирістю і сумом за рідним краєм. "Ой верше мій верше, мій зелений верше, юж мі так не буде, як мі било перше"… Напевно, таки не було українським переселенцям, жертвам операції "Вісла" 1947 року, ніколи і ніде так добре, як на рідних землях, які жорстокі кати змусили їх покинути.

Мій дідусь, Дудик Роман Йосипович, 1932 р. н., теж належав до таких людей, тому про важку долю переселенців знаю дуже добре, не раз із цікавістю і жалем слухала розповіді дідуся про важку долю їхньої великої родини.

Дідусь Роман народився у с. Янківці Ліськівського р-ну. Людина, яку вирвали з лона рідної землі, ціле життя згадує той благодатний край, він їй здається раєм, в якому вона була по-справжньому щаслива. Так і дідусь, його брат і сестри завжди згадували своє рідне село, його надзвичайно мальовничу і красиву природу, дуже важко усвідомити, як почувалися ті люди, яких лютий ворог нещадно викинув з їхнього маленького раю…

А почалося все, як завжди, через те, що споконвічний мучитель українського народу ‒ "совєтская власть", не міг стерпіти прихильності простого українського люду до нашого феномену визвольної боротьби ‒ УПА. Дід розповідав, що в ті часи місцеві мешканці різними способами підтримували повстанців, тому влада вирішила позбутися цих людей.

Навіть важко уявити, яким шоком було це рішення для людей, дідусь Роман розповідав, що за одну ніч люди спалили 12 мостів, що не було можливості їх вивезти. Але це все ж не допомогло. Недарма кажуть, що там, де ступив москальський чобіт, один хаос і руйнування…

А далі ‒ жахлива важка дорога в нелюдських умовах: людей, як скотину, везли в товарних вагонах разом із худобою, оскільки люди забирали із собою все майно, в тому числі і тварин. Кожного разу, уявляючи собі цю картину, дивуюся силі волі і витримці цих великих людей, а з іншого боку ‒ горджуся своїми генами, коли нам, потомкам переселенців, важко чи ми жаліємося на життя ‒ згадаймо наших предків, які вижили і стали на ноги, пройшовши крізь пекло. Особливо в цей важки для України час, коли нас катує той самий ворог, що і тоді ‒ не здаваймося, бо ми мудрі і сильні!

Сім'я дідуся була великою ‒ мати, батько і п'ятеро діточок. Дідові на той час було 14 років. Їхали довго, все в одному приміщенні ‒ люди, тварини, дрова та інші речі.

Пообіцяли висадити в с. Ягільниця Чортківського району, але, оскільки машиніст поїзда не одержав могорича від своїх пасажирів, їх висадили просто серед поля, в околицях с. Джурин. Люди змушені були деякий час так і жити посеред поля, збирали полин і їли його, оскільки не було інших харчів. А надворі в той час був квітень місяць, ще холодно частенько бували й приморозки. Коли людей виселяли з рідних домівок, їм обіцяли дати тут житло, але ми добре знаємо, чого варті такі обіцянки… Переселенці самі собі шукали житло, декого приймали добрі люди, дехто знайшов покинуті хати і заселялися туди. Одним словом, люди починали все життя спочатку. А озвірілим москалям було мало й того, дідусь розповідав, що вони руйнували їхні стайні, бо вважали їх завеликими, як у "куркулів", а цеглу заносили в колгоспи. А люди ж позалишали в рідних селах поля, хати і частинку свого серця!

Минали роки, лемки так і не могли повністю вкоренитися і осісти на нових для них землях, багато з них навіть не будувалися довший час, бо ціле життя в їхніх серцях жила надія, що все-таки одного прекрасного дня вони повернуться на свою Батьківщину.

Щороку в Україні поводяться фестивалі лемківскої культури, один з найбільших ‒ у м. Монастириська Тернопільскої обл. Дідусь за життя постійно його відвідував, а після смерті заповідав нам і надалі це робити. Я дуже люблю цей фестиваль, адже і в моїх жилах тече лемківська кров. Мені надзвичайно подобається цікавий лемківский говір, пісні та витвори мистецтва, які дозволяють торкнутися до цієї багатої і по-своєму оригінальної культури.

А головне гасло фестивалю повністю передає почуття і настрої всього лемківського народу: "Цне мі ся за тобом мій лемківський краю". Вкотре переконуєшся, що любов до рідної землі ‒ це одне із найсильніших почуттів у житті людини, і цей зв'язок ніхто і ніколи не зможе перервати, адже ця пам'ять залишається у наших генах, передаючись із покоління в покоління на сотні років…

Наталія Лелекач, м. Ужгород